Fire and blood

Я не дуже добре розумію, чи це така штука в західній культурі, чи в слов*янській, чи в якій, але мене неймовірно бісить одна річ, яка в романтичній літературі називається "все було зрозуміло без слів". 
Це не українська фішка, точнях, бо прохавала я її, коли читала Сапковського "Відбмак. Останнє бажання". Ну от дивилися вони один на одного, і все було ясно без слів. Та не ясно мені без слів! Як читачка з багатою фантазєю я собі навидумувала десяточок сюжетів і пояснень того, що відбувається, а для подальшого розгортання сюжету важливий один-єдиний варіант. І цим двом чмирям, які вели телепатичний діалог може, все без слів і ясно, але мені потім треба добре постаратись, щоб вибрати зі своїх варіатнів "без слів" один. 
(всі подальші історії відбувались з різними мужегами. Я говорю про мужегів, бо я, йопти, гетеросексуальна жінка, а не тому, що я ненавіжу мужиків)

***
Або от з мужиками. Я лічно людина пряма, і якщо мене запрошують на чай з печеньками, я чую це "давай вип*єм чаю з печеньками". Якщо мене запрошують дивитись фільм, я це чую "давай подивимось фільм". От у якому альтернативному всесвіті це означає "давай потрахаємося?". А потім обіжаються, що ніякого сексу не буде. Так поговорили б зразу - я  зекономила і свій, і ваш час, дорогі мужегі. Як показує практика, ніхто за прямоту ще не діставав в вухо і не ставав об*єктом осуду подружань.

***
От був у мене колись йобарь. Я їй-бо, не брешу, місяць намагалась добитись від нього відповіді на питання, як можна окреслити наш гмгм.. зв*язок, а то якось негарно виходить - не ясно, чи то ми просто займаємось сексом раз на тиждень, чи там якісь чюйства прісуцтвують, чи яка хрєнь (при чому, уяснити діла було в йобаря ж інтересах, мені від нього вєрность до смерті і любов до гроба нафіг впала). Так от, не добившись внятної відповіді, я вирішила, що це просто сєкс, атлічно себе чюйствовала, поки не запала на іншого мужика і перестала заніматись сєксом з йобарьом. Так він потім на мене обідився, бо виявилось, що я зла, жестока і його кіданула напрімєр. 

***
"Я обідився". І тішина. А на шо ти обідився, якого хрєна ти два дні зі мною не говориш, яка муха здоровенна тебе вкусила, мені має сказати, напевно, гордий блиск твоїх очей?  тот ше слава богу, якщо царственний язик повернувся сказати "я обідився". Сам шик - це уход на кілька днів в сині далі. І трубку я не бару, на е-мейли не відповідаю, і  срати взагалі хотів. І хто тебе знає, чи то ти таки обідився, чи в тебе весна в жопі заграла, чи ти просто хочеш пару днів один побути. Озвучити це - надзвичайно складно, простіше город скопати. 

***
Опять же, про сєкс. Откуда я знаю, що тобі нравиться, а шо нє? Чи ти хочеш сказати, шо всім мужикам і женщінам нравиться одне і те саме? Так я шойно тобі сказала, що то, шо зводило з ума твою колишню в мене визиває тільки приступи лоскоток. 
А тобі розказати, що мій колишній любив? А ти увєрєн? Бо то був мужик вісьма і вісьма позбавлений комплексів... 

*** 
Мені бачиться, що це проблема вдовбаного непонятно ким з дитинства в голову концепту "розуміння з півслова" і "читання думок", який подається, як неймовірно привабливий і неодміннний елемент настоящих чюйств тм. На жаль (чи то пак, на щастя), всі ми ростем в різних умовах і очевидні для нас речі (йопти, кеп на марші!) відрізняються. 
Корочі, люди, говоріть, бо будете страждати від "мене ніхто не розуміє" до скону. 

Мужу сьогодні робили операцію. Привозять його, біднятко, в палату назад, я біля нього сиджу, чуть не пускаю пічальну слізоньку (ну, якщо ви знаєте, як жалюгідно зазвичай виглядають люди після наркозу, то розумієте, про що я :) )
Макса починає почутьчуть роздупляти, і він видає "Галя.... обнімашку!". Я намагаюсь воззвать до голосу разума, що мол, не найзручніша обстановка для обнімашки, приїдем додому і будуть тобі обнімашки. Але муж узбагаюється тільки коли отримує жадане.
Канєшна, під наркозом і рожевих драконів можна побачить, але пріятно :) 

Купила собі сьогодні поки їхала з роботи і почала читати "Чому ненасильницький спротив ефективний".
Поки що переклад і сама книжка мені подобаються (а пристойний переклад від якого я не плююся це, мушу вам сказати, рідкісний звір:) ), хоча поки що і не переконали мене в тому, що ненасильство без хоч сякої-такої насильницької загрози і американських баксів може принести суттєві плоди :)
Ну, вибачте, роки (поки що недовгі, щоправда) зацікавлення екстремістськими угрупуваннями не проп*єш :)
Так ось, до чого я веду. Мені завжди подобалась ця традиція писати міліони спасібчиків на початку книжки. я завжди думаю, кому я подякую, якщо колись напишу книжку.
А якщо не напишу стільки людей, гідних того, щоб про них знали залишиться без подяк.
Так от, якщо я напишу книжку про суспільні рухи (да-да, насильницькі :) ), то я подякую в першу чергу пану Івану (бо це без перебільшення викладач і науковець, на якого я хотіла б бути схожою), панові Андрію, Володимиру Олександровичу.
Якщо я напишу книжку про гендер, то я подякую трьом Маріям (одна з яких насправді Вікторія), Анні, Інні, Людмилі Сергіївні, Наталі Анатоліївні, , Ясі, Аліні і Юлі, бо це жінки, які підштовхнули моє зацікавлення, дали мені життєві моделі, і якими я захоплююсь.
Ну і я подякую мужу і мамі. Бо ж це вони будуть мене кормити і любити, поки я буду  писати свої епохальні труди.
Якщо я не напишу книжок, то мені все одно хотілося б від усього серця подякувати всім цим людям. 

Люди - це такі тварючки, вопшем... шо чим більше довкола них скачеш, тим більше вони невдоволено морщать носа і вимагають.
Сумно це. 

Знаєте, я тут, буває, жаліюся і бурчу на свого мужа, але тільки-но в мене з*явились підозри на серйозні проблеми зі здоров*ям, муж розпереживався за мене і на пару з моєю мамою так взявся мене піддержувати, що я прям в нього ше раз влюбилась, хоч і так його дуже любила.
Завдяки йому я навіть змогла побороти страшенний страх, безнадію і розпач, які мені не давали нічого робити останні пару днів, тому всім, кому я щось обіцяла, даю завірені мужом гарантії, що зроблю максимум до понеділка, за що прошу дякувати моїм золотим мужу, мамі і психотерапевту.

Я довго писала сопливий пост з любов*ю-морков*ю, а потім витерла.
Ти ніколи не читаєш мій ЖЖ.
Але якби ти це колись прочитав.
Сьогодні перше червня дві тисячі тринадцятого року. Я знаю, що все минає, а перша минає любов.
І я знаю, що зараз я закінчу працювати і обніму тебе і засну разом з тобою.
Не знаю, що буде далі. Але точно знаю, що в ніч на перше червня дві тисячі тринадцятого року я тебе любила.

На днях згадала:
Колись ми з Алєксандричем сиділи в якомусь кабачку і думали написати антиутопію.
Навіть схематично продумали сюжет. Ну, тіпа, абсурдність капіталізма на прикладі міні-соціуму.
Коротше, як це все мало б виглядати:
Після якоїсь катастрофи на Землі залишається дуже мало людей. Десь так до 60. і всі они працюють на свєчьной табачний заводік, продукцію якого вимушені купувати, бо інакше останній завод на землі зупиниться і вони не матимуть звідки отримувати зарплату. Ну, в вільний від роботи час їм, звісно, доводиться обробляти городи і все таке, бо ж жрати щось треба.
Шолі реально сісти і написати. Буде бестселлером і ось він - успєх, той же табачний заводік, тільки в книгодрукуванні.

Признайся, ты всегда чувствовал больше, чем говорил, друг. Незря же ты читал мне этот стих Маяковского ровно год назад.

Двери вдруг заляскали,
будто у гостиницы
не попадает зуб на зуб.

Вошла ты,
резкая, как "нате!",
муча перчатки замш,
сказала:
"Знаете -
я выхожу замуж".

Что ж, выходите.
Ничего.
Покреплюсь.
Видите - спокоен как!
Как пульс
покойника.
Помните?
Вы говорили:
"Джек Лондон,
деньги,
любовь,
страсть",-
а я одно видел:
вы - Джоконда,
которую надо украсть!
И украли.