Fire and blood

Сумно якось. Живеш собі таким досить асоціальним рібьонком, світ пізнаєш, в основному, з книжок, а в книжках - там дружба - віддана, любов - до гроба, там самопожертва це цілком ок, а не смішно і несучасно. 
В початковій і середній школі всі з тебе стібуться, бо світ ти сприймаєш через призму того, що прочитала, тільки в старшій викупають, що поки вони ганяли по двору і скубали твоїх ровесниць за косички, ти чогось та й вчилася з тих книжок, і тому тепер в тебе нема проблем з зарубіжною і укріїнською літературою, географією, укрмовою. Тим часом ти потрохи випадаєш в реальне життя, викупаєш, що добрих і поганих хлопців ніхто не нагородить і не покарає, бо добрих і поганих-то, насправді, нема. На місце однієї любові до гроба приходить інша, тоді ще інша і ще інша, ти перетворюєшся на скептика і тільки кілька раз дозволяєш собі забути про пустелю реальності і повірити, що, чорт забирай, дружба і любов цілком бувають такі, як в книжках, а твої жертви хтось.. ну, не те, щоб оцінить, так хоч помітить. 
Мимохідь вступаєш в університет, переходиш на нон-фікшин і звідти, за дитячою звичкою, черпаєш ідеальні максималістські моделі. Але часом доводиться виходити на вулиці і жити в цьому грьобаному реальному житті, де нема ні краплиночки любові, друзі міняються і йдуть, а об твої жертви, покладені під ноги іншим, ці ноги просто витирають (а що ж із ними, зрештою, ще робити, з тими жертвами, якщо вони вже під ногами?). 
Якось вчишся жити. Тільки зрідка стає так сумно-сумно і думаєш - от якби ще в школі я не провтикала того мальчіка, який любив мене так, як в книжках, чи була б в нас така книжкова любов до гроба?

Потім, зрештою, знову ж таки, попускаєшся, згадуєш, що ти не в книжці, мальчік певно давно забув твоє ім*я, номер, е-мейл, це тобі не "Кохання в час холери", де тебе, як Ферміну Дасу будуть чекати п*ятдесят три роки, сім місяців і одинадцять днів. І тим більше викупаєш, що навіть якщо ти будеш на місці Флорентіно, через стільки часу тобі жоден успіх не світить. 
Бо в реальному житті не вертається навіть те, що трапилось кілька місяців тому, вже не кажучи про стільки років. Я пробувала. Я знаю. 
І все одно, я хочу, щоб моя книжкова любов ще зі школи хоч ненадовго вернулась, а в мене був шанс обняти її і потримати голову в неї на плечі і сказати: "знаєш, я ношу твою арафатку, звісно, не п*ятдесят років, а всього п*ять". 
але вона ніколи не повернеться. Бо люди змінюються, і вже нема ні того смішного чувака, який відкривав пиво зубами і подавав мені руку при виході з автобуса, ні тої не менш смішної дівчинки з двома безжально відчикриженими косичками.

Але найсмішніше те, що люди змінюються, але історії повторюються. А життя тебе нічому не вчить. Попри те, що ти клянешся собі "наступного разу все буде інакше", розумієш, що то був "наступний раз" ти тільки після того, як він безповоротно втрачений. 


Фотка, якшо шо anonimna_ja