Fire and blood

21:15
Ostap
у Das Ich найбільше подобається Die Satanische Verse

21:20
Dandelion Wine
я шарю
мене ще лв із колдер зен дес останнім часом впирає
21:22
Ostap
шось ти з"їхала на якусь шатобріанщину

Згадала я тут історію, від якої досі в ауті. Історію мені сообщіла головна героїня посту (про неї - далі) в процесі якихось наших обговорень поліамурних і квір-сімей. 

Передісторія полягає в тому, що всі мої три екс-сусідки - дуже цікаві і різносторонні люди. Про Ясю я вже писала, сьогодні писатиму про Юлю. 
Юля - філолог, дуже організована і працелюбна, розумна і вапше. 
З нею можна побесідувати про модерну поезію, кубізм, вона добре розбирається в лінгвістиці, водночас не чуже їй і літературознавство. Попри її професійні знання, з нею цікаво обговорювати міфи і колективну пам*ять, фемінізм, комунізм і інші -ізми, кіномистецтво і традиції племені мачу-пікчу. Юля добре знає англійську, французьку і польську, а ще непогано -  турецьку і чеську мови. І навіть трішки німецьку. Вона чудово вміє організовувати фінанси. Попри те, що їїї фігуру не назвеш класично ідеальною вона вміє гарно, яскраво і зі смаком одягатись, завжди підкреслюючи всі свої переваги. Вона вміє знаходити з людьми спільну мову, вислухати, втішити. Стійко пережити важкі моменти. У Юлі є здорова самоіронія і самокритичність. Юля прекрасно співає і грає на флейті. Юля не розводить вдома такий срач, як я і Яся. 
В Юлі є певні недоліки, але, вибачте, вони є в усіх і за таку кількість достоїнств, Юлі, думаю, можна її недоліки простити. 
Власне, історія. 
Так от, одного прекрасного дня Юля зі своїм хлопцем (теж прекрасна людина, міждупрочім) пиячила в компанії. А треба додати, що Юля ще і пити вміє ого-го. Хоча це не дуже важливо в контексті цієї історії.
В компанії зайшла мова за гендерні ролі і стосунки між М. і Ж. і тут один мальчік в компанії видав фразу, яка мені не дає спокою досі, хоч почула я її місяць тому:
 - от Юль, ти вся така цікава, різностороння людина з купою хобі і все таке, але от що з тобою робить А.(хлопець, тобто)? Ти ж, напевне, борщі йому не готуєш?

Справа навіть не в тому, що Юля ще й готує, і готує смачно. І навіть не в тому, що її мальчік теж з задоволенням готує, і теж дуже смачно (в нього пів гуртожитку, особливо такі самі жопорукі одногрупниці, як я, та і чого гріха таїти - і я, вічно харчувалось, чесно).

Я досі просто в дрібному осаді - ну як можна вимірювати цінність людини борщами?

Була в лікарки. Лікарка посадила мене на жостку дієту, заборонила нервуватися і пиячити вживати алкоголь, ще й взяла купу аналізів. 
Макс каже, що я стану здорова. А я в пічалі. Десь я вже писала, як сильно люблю дієти, ага. 
Ще Макс каже, що мені треба спілкуватись із людьми. А я не хочу нікого бачити. 
Ще Макс каже, що не поїде в Мексику. Ми знайшли компроміс - весь вечір вертіли глобус і вирішили - Грузія, Азербайджан і Вірменія. 
Моя байка вікілікс знову зі мною. А я в пічалі. Мені треба ще до трьох лікарів, а як на це відважитись, коли навіть одна лікарка - це подвиг, я не знаю. 
Як мотивувати себе робити те, чого ти боїшся? 
Пацієнт (тобіш я) з сильною схильністю до іпохондрії, перебільшення проблем і страусиної поведінки. 

Хто про шо, а я знову за своє, яке цікаве, напевне, хіба атцу ecilop
Грати за Акашу з компом, який висне, шо дурний, ще й напівдохлою мишкою дуже важко :(
Я втішаю себе тим, що коли в мене раптом з*явиться нормальний лептоп, я буду багінєй доти, а тим часом позорно дую Максові, який грає Разором, і коли мій бідняжка-ноут висне на його спецефектах, тільки рже на мої осатанілі пропозиції змінити, бляха, героя. 
Нічо-нічо, любімий, сьодні ввечері буду позорно нападати здалеку Міраною, ладно вже, плювати на мою принципову любов до героїв скардж, і хєр ти мені шось зробиш ;)
Або відіграюсь Мортою. Хе-хе
Ну і взагалі мені героями на спритність грати найлегше. 

Сумно якось. Живеш собі таким досить асоціальним рібьонком, світ пізнаєш, в основному, з книжок, а в книжках - там дружба - віддана, любов - до гроба, там самопожертва це цілком ок, а не смішно і несучасно. 
В початковій і середній школі всі з тебе стібуться, бо світ ти сприймаєш через призму того, що прочитала, тільки в старшій викупають, що поки вони ганяли по двору і скубали твоїх ровесниць за косички, ти чогось та й вчилася з тих книжок, і тому тепер в тебе нема проблем з зарубіжною і укріїнською літературою, географією, укрмовою. Тим часом ти потрохи випадаєш в реальне життя, викупаєш, що добрих і поганих хлопців ніхто не нагородить і не покарає, бо добрих і поганих-то, насправді, нема. На місце однієї любові до гроба приходить інша, тоді ще інша і ще інша, ти перетворюєшся на скептика і тільки кілька раз дозволяєш собі забути про пустелю реальності і повірити, що, чорт забирай, дружба і любов цілком бувають такі, як в книжках, а твої жертви хтось.. ну, не те, щоб оцінить, так хоч помітить. 
Мимохідь вступаєш в університет, переходиш на нон-фікшин і звідти, за дитячою звичкою, черпаєш ідеальні максималістські моделі. Але часом доводиться виходити на вулиці і жити в цьому грьобаному реальному житті, де нема ні краплиночки любові, друзі міняються і йдуть, а об твої жертви, покладені під ноги іншим, ці ноги просто витирають (а що ж із ними, зрештою, ще робити, з тими жертвами, якщо вони вже під ногами?). 
Якось вчишся жити. Тільки зрідка стає так сумно-сумно і думаєш - от якби ще в школі я не провтикала того мальчіка, який любив мене так, як в книжках, чи була б в нас така книжкова любов до гроба?

Потім, зрештою, знову ж таки, попускаєшся, згадуєш, що ти не в книжці, мальчік певно давно забув твоє ім*я, номер, е-мейл, це тобі не "Кохання в час холери", де тебе, як Ферміну Дасу будуть чекати п*ятдесят три роки, сім місяців і одинадцять днів. І тим більше викупаєш, що навіть якщо ти будеш на місці Флорентіно, через стільки часу тобі жоден успіх не світить. 
Бо в реальному житті не вертається навіть те, що трапилось кілька місяців тому, вже не кажучи про стільки років. Я пробувала. Я знаю. 
І все одно, я хочу, щоб моя книжкова любов ще зі школи хоч ненадовго вернулась, а в мене був шанс обняти її і потримати голову в неї на плечі і сказати: "знаєш, я ношу твою арафатку, звісно, не п*ятдесят років, а всього п*ять". 
але вона ніколи не повернеться. Бо люди змінюються, і вже нема ні того смішного чувака, який відкривав пиво зубами і подавав мені руку при виході з автобуса, ні тої не менш смішної дівчинки з двома безжально відчикриженими косичками.

Але найсмішніше те, що люди змінюються, але історії повторюються. А життя тебе нічому не вчить. Попри те, що ти клянешся собі "наступного разу все буде інакше", розумієш, що то був "наступний раз" ти тільки після того, як він безповоротно втрачений. 


Фотка, якшо шо anonimna_ja

Від одного бившого, якшого я досіх пор страшно уважаю, хоч він зі мною чомусь не говорить, мені в спадок залишилась отака прілєсна байка.

Я рада, что мы снова. Не знаю, как назвать то, что происходит, но можно шутить, разговаривать обо всем на свете и смеяться с каких-то глупостей. Мне было очень горько без тебя. Правда. Вчера вечером я смеялась намного больше, чем за весь последний месяц. Мне было  весело, радостно, я чувствовала себя как воздушный шарик, который вот-вот взорвется от собственной легкости. 

Сегодня я вернулась домой. Меня встретила настолько ледяная атмосфера, что я просто ушла читать книгу и плакать на лестничную клетку, ведь в квартире было слишком тесно, больно, холодно и молчаливо, да и к тому же на слезы у нас ведь табу (а чего ты ждала, собственно, а, девочка? Что тебе улыбнуться, поцелуют и предложат горячего чаю, ведь на улице так холодно а ты совсем продрогла? Что с тобой будут общаться? Что тебя спросят, как ты провела время и поддержат, ведь ты устала, как собака? Что к тебе отнесутся как к любимому, да чего там любимому, просто близкому существу?.. А единорогов и жар-птицу дома ты не ожидала увидеть?).

Если честно, мне стоило больших усилий не собрать чуть-чуть вещей и не уехать обратно в общагу хотя бы на недельку. Реальность в очередной раз окатила меня ледяной волной - настолько холодной, что даже есть и спать не хочется. Она напомнила мне, что за каждую крошку радости и близости надо платить такими вот пустыми, лишенными всякого смысла вечерами, в одиночку на кухне с остывшим чаем и безрадостным будущим, и это слишком больно, чтобы не попытаться найти от таких вечеров и такой реальности хоть какое-то убежище. 

У каждого человека должен быть внутренний дом. Место, куда можно возвращаться, когда тебе плохо, где можно, закрывшись от всего мира помечтать, подумать, а, на худой конец и поплакать, чтоб никто не видел. 
Кто-то избирает в качестве внутреннего дома морское побережье, виденное во сне, кому-то больше нравиться родительский дом, кто-то предпочитает горы, или жилье лучшей подруги... 
Мне повезло. Мой внутренний дом - большой и густонаселённый. Я на самом деле прожила там четыре года, и это, наверное, было лучшее время моей жизни. Как можно догадаться, это - моя любимая общага, которой больше нет. Больше всего в моем внутреннем доме мне нравятся блоки 201-204, 905-908 и комната №534. 
Когда мне очень плохо, я убегаю в свое прошлое. Опять забираюсь к Ясе в кровать, потому что очень холодно, или страшно - Винсент-Фердинанд шалит, и мы сплетничаем о моей большой ошибке любви, опять сижу с девочками на кухне во время зимней сессии-2010, никто не спит нормально, бешеная неделя, все в книжках и называют чаепитие "коммуникативным актом" (да-да, я как раз готовилась сдавать экзамен по Бергеру и Лукману, как сейчас помню), опять пишу с Александрычем на двоих работу по авторитарным режимам - он о Белоруси, я о Кубе (зимняя сессия 2011, мы выживали как могли гггг). К утру мы вдвоем таки успеваем сделать то, что должны были делать ещё трое человек, но мы ведь невероятно круты. 
И не идем на семинар, потому что. 
Мы опять рисуем картину маслом (то есть, конечно, карандашом) "Антон Печёнкин повелевает картошкой", Маша опять появляется на кухне, и, посмотрев, как мы с Маричкой и Александрычем готовимся к семинару по экстремизму говорит "Да... политологи резвятся", Яся опять играет на гитаре в коридоре, у нас опять ночует куча народу.
Ещё я вспоминаю те времена, когда в тройке мы жили шестеро - я, Яся, Юля, Алина, Дима и Саша. Как Макс поил нас чаем и кормил во времена болезней или безденежья. Макс вообще был просто нашим ангелом-хранителем. Со своими заморочками, конечно, но мы все его очень любили и ценили. Самый любимый сосед мужского пола, вот честно.  
Я помню, как мы готовили подарки друг другу на день рожденья и я оставила ноут с папкой "план Язь" на рабочем столе, а в папке были расписаны все коварные вещи, которые мы готовили Ясе ко дню рождения. Как мы пели Алине под окнами. Как готовили Юле квест. Как таскали туда-сюда, из комнаты в комнату Ясину плитку.
Даже какие-то мелочи, вроде совместных просмотров фильмов, чаепитий, разговоров на кухнях чуть ли не до утра, пива сутра, мелких неурядиц, поломанного душа, "внутреннего ребенка", жареной картошки, Агаты Кристи, Цоя на балконе, стертых о струны после шести часов игры на гитаре пальцев, блеска глаз в маршрутках после того, как мы вместе всю, или почти всю ночь не спали, я всё это, как говорит один из персонажей Варкрафта "вижу и помню". 
Я вспоминаю наши посиделки и фаер-шоу на крыше, почему-то эссе по Хабермасу, вспоминаю, как в 534 вырубали свет и мы спасались от лютого холода в 905, и смотрели з Остапом и Ясей "Амадей", как мы с Ясенькой болели и я ее просто извела своим чиханьем посреди ночи, как мы сидели на пресловутом Ясином ковре, и, извините, бухали ... Кстати, все пьянки я даже вспомнить не могу, потому что в 534 был непрекращающийся праздник жизни какой-то. 
И, знаете, как же хорошо, что у меня есть этот внутренний дом, и как ужасно, что на самом-то деле этого дома уже нет, и мне некуда возвращаться. 
Ведь на 201-204 не осталось никого из наших, и нашу уютную кухню абсолютно разбомбили во время "ремонта", "ремонт" же настиг и 905-908, а в 534 уже нет кресла, служившего кроватью Ясе, матраца, служившего кроватью мне, ковра, служившего кроватью всем нашим гостям, моих книг, полочек с обувью, листика "Дівчино! Твоя дипломна сама не напишеться!". В 905 больше не живет Игорь, в 908 нету Марички и Маши. Наверное, только во второй или в третий раз в жизни я понимаю весь ужас слова "никогда". И очень хочу снова сделать мой внутренний дом настоящим.